Lyrics

Не знаю чому…
Але місто Орі-хів стало мені рідним…
За останні півтора року.

Я там не жив… і не гуляв.
Бачу його два-три рази на тиждень…
Здебільшого посеред ночі.
А ще краще – коли сильний туман…

Автомобіль пролітає крізь нього… дуже швидко.
Стрілка спідометра… майже не падає нижче ста.
Кожна яма знайома водію…
І я теж давно вивчив цю дорогу…

Я ніколи не думав про це місто…
Доки місцеві жителі не показали мені…
Яким воно було…
До цього безглуздя.

Воно було мені чужим…
Але було вже пізно…
Очі були повні сліз.

З того часу моє ставлення змінилося.
Щоразу, коли їду – дивлюся інакше.
Очима шукаю нові рани на будівлях…
І надіюсь побачити… хоч один вогник у вікні…
Хоча точно знаю…
Що його не буде.

Минулого літа…
Дружина сказала, що хоче побувати в Оріхові.
Я не сперечався…
Я ж контужений!
Що тут ще сказати?

Взяв батьківську… яскраво-червону машину.
І ми поїхали удвох.

Дорогою почув:
"Та не треба туди їхати…"
"Я була в Ірпені… Я бачила…"
"Він теж постраждав…"

Та мене вже не спинити...
Я ще більше захотів показати їй…
Що таке Оріхів.

Що це не просто бетонні букви на в’їзді…
Зі сотнею прапорів.
Що це місто.

Хоча…
Щоб це побачити…
Треба дуже сильно прижмуритися...

Наша подорож тривала…
Не більше п’яти хвилин.
Через усе місто, туди і назад.

Ми не на темному пікапі з ребом…
Ми на маленькій червоній машині.
Тому швидкість має бути… точно більше ста…

Я вже було подумав:
"Можливо, справді дарма поїхали?"
Але ні…
В машині стояла тиша.
А на зворотній дорозі…
Побігла сльоза.

Перше, що я почув:
"Я не бачила ні-хре-на!"
"В Ірпені… навіть близько такого не було…"

Проїжджаючи пост… все як завжди...
Наша поліція робити настрій, зупинивши нас:
"А ви хто?"
"А куди?"
"А звідки?"
"А чого ви там були?"
"А паролі?"
"Всі в машині військові?"

Ага, точно так…
"А документи?"

Решту всіх – пропускають, ах ну да…
Мабуть, червона "Фабія" на черкаських номерах…
То ж точно "підарське ДРГ"…

За постом дружина вже почала говорити:
"То там військовий був… чи місцевий дідусь поїхав назустріч?"
"А це якась бабуся місцева? Як вони тут ще живуть?"

Живуть…
Якось…

Військові… чим можуть – допомагають.
Волонтери?..
Волонтери давно сюди не їздять.

Хотів би, щоб усі побували тут.
Але зараз це неможливо.
Хіба що колись…
"Після війни…"

Але тоді…
Ви вже не почуєте… звуків із місцевих околиць.
Не побачите… умов життя цивільних і військових.
Не відчуєте… цієї тиші…

Буде лише купа… вцілілого бетону.
Залишки вулиць.

Але це вже буде…
Інше місто.

І ніхто…
Ніхто не зрозуміє його історію так…
Як ті, хто був тут…
У ці часи.