Lyrics

Україно, про що ти мовчиш?
Яку біль в серці краєш роками?
Україно, чому не кричиш
До людей проливними дощами?

Про гоніння не шепчеш свої
І про долю – далеку від мрії.
Про траву, що втопала в крові
І про війнами вбиті надії?

Чом не шепчеш до нас восени
Свої спогади листям опалим?
І про те, як вставала з колін,
І про те, як спокою не знала?

І про зрадників – рідних синів,
Що зрікались від тебе роками,
Й про скорботу нелегких років,
Коли мову твою витісняли.

Не почути від тебе це все,
Ти свій біль укриваєш під тишу,
Тож аби пам’ятати усе,
Споконвік ми історію пишем!

З неї ми пізнаємо тебе,
Дізнаємося те, що змовчала.
Ніби в дзеркалі, бачим себе,
Тих, до кого ти мовчки кричала.

Бачим ми – з тебе досить війни!
Ти сповна вже отримала долі.
Розумієм – ми твої сини.
Розумієм, шкода, що поволі…
Розумієм, шкода, що не всі…
Що достатньо ти лиха зазнала,
Що історію пишемо ми!

Головне, щоб нам розуму стало,
Щоб історію нашу вивчаючи,
Ми помилок уникнуть змогли.
Україну з колін піднімаючи,
Довели, що ми гідні сини!

Щоб з пожовклих сторінок завжди
Наші діти могли прочитати
Про усе, що віками тобі
Довелося від долі зазнати.

Нам розкаже історія те,
Що так хочеш ти нам розказати.
Про героїв, які попри все
Не збирались тебе залишати,
Що стояли за тебе в бою,
Від снарядів вкривали тілами
І останню криваву зорю
Із любов’ю до тебе стрічали!

Ми історію ту не забудем,
Що писали нам предки віками.
Берегти у серцях її будем,
Поки сонце палає над нами.

Ти мовчиш, моя рідна Вітчизно,
Але чуть твого серця биття,
Що нас всіх протинає наскрізно…
Україно – ти наше життя!

Я живу, поки чути тремтіння
України заквітчаних мрій,
Поки гідно історію пишем,
Українці не втратять надій!