Lyrics

Не знаю чому, але Оріхів — як друг,
Не жив там, не тусив, та він мені в серце вріс, друг.
Два-три рази на тиждень бачу крізь нічний туман,
Машина летить крізь місто, не знижуючи план.

Стрілка за сотку, кожна яма — як рідна,
Шлях цей пам’ятаю, він вже став, як молитва.
Колись мені було пох, ну місто та й місто,
Поки не побачив очі тих, хто тут виріс…

Це не просто бетон і написи на в’їзді,
Це не просто руїни, що в пилу, як у пізді.
Це місто жило! Його душа не згасла,
Хоч би один вогник у вікні, але… марно.

Дружина сказала: “Хочу туди поїхати”
Я контужений, ну що мені ще відповісти?
Взяв батьківську Фабію, яскраво-червону,
Топнув на педаль, не зважаючи на втому.

"Не треба туди їхати!" – слова у повітрі,
"Я бачила Ірпінь, там теж було прикро…"
Та ні, це не те, це — зовсім інша драма,
Це місто забули, воно тримається само!

Туди й назад, не більше п’яти хвилин,
Темний пікап? Ні, червона тачка — червоний сплін.
Сто плюс на спідометрі, не можна інакше,
Бо якщо стане — то місто затягує в пастку.

"Я не бачила ні-хре-на!" — перші слова,
Бо Ірпінь — це урок, а Оріхів — це війна.
Зупинились на посту, поліція грає в царів:
"А хто ви?" "А куди?" "А паролі, братів?"

"А, червона Фабія? О, ну це підозріло…"
"Та ні, тут всі свої" — пропускають без діла.
Дружина мовчала… далі тільки питання:
"А то військовий був?" "А як ще хтось виживає?"

Це не просто бетон і написи на в’їзді,
Це не просто руїни, що в пилу, як у пізді.
Це місто жило! Його душа не згасла,
Хоч би один вогник у вікні, але… марно.

Військові допомагають, волонтери — зникли,
Ті, хто тут живе, вчаться виживати без світла.
Хотів би, щоб усі побачили, що тут коїться,
Але тоді вже буде пізно… все забудеться.

"Після війни" — лунає у голові,
Але після війни, брате, місто буде іншим…
Тільки ті, хто тут був, знають всю його правду,
Це Оріхів, дитинко, він знову під градом…